13 лютого 0 13.00 у Новоукраїнській Зш №6 відбувся захід вшанування воїнів-афганців.
У їх серцях
відлунює війна
(нарис)
Двадцять
три роки минуло від того дня, коли останній радянський солдат залишив територію
Афганістану,
зоставивши за спиною пекло боїв, виснажливе почуття постійної
небезпеки, коли за кожним виступом скель на тебе чигала смерть, і безкінечні
афганські гори, рясно политі кров’ю бойових побратимів. І хоча колишні
двадцятилітні хлопчики-«афганці» - зараз уже солідні мужчини, котрі розміняли
п’ятий десяток років, та в їхніх серцях і досі відлунює пронизливим болем
афганська війна. Цей біль не лише від давніх ран, які ніяк не дають про себе
забути, а й від пам’яті, що,
як сказав один колишній «афганець», уже стала своєрідною хворобою. Тому й досі,
як тільки ці мужні, загартовані воєнним лихоліттям чоловіки поринають у
спогади, знову до горла підкочується давлючий клубок, а на очах починає бриніти
скупа чоловіча сльоза. «Мужчины не плачут», - цю сентенцію вигадав той, хто ніколи не був на
війні.
Віктор
Іщенко і Валентин Лихоліт війни ковтнули сповна. Бо хіба раз горів Віктор у
бензовозі на крутих афганських дорогах? А хіба міг Валентин відступити, не
наражатися на смертельну небезпеку, коли надійшов наказ розмінувати начинену
вибухівкою сільську школу, повну переляканих афганських дітлахів? А скільки
разів доводилося їм випроводжати «за річку», на Батьківщину бойових друзів і
побратимів у «чорних тюльпанах»! «Не було нічого страшнішого,» - згадує
Валентин, - «як супроводжувати бойового товариша у глухому цинку до його
батьків.» І додає, що найбільше горе війни – це вічне горе тисяч матерів, які
не діждали своїх синів додому.
Так,
Афганістан, мов та роз’ятрена незагойна рана, довго ще болітиме нашим людям. І
хоча є серед «афганців» чимало таких, які воліли б повернутися до Афгану, бо
«там усе було просто і чесно», та Віктор Іщенко до них не приєднався б . «Не
хочу,» - каже, - «Не бажаю бути розмінною монетою в руках недалекоглядних політиків.
Ніякі вожді не варті того, щоб захищати їхні інтереси на чужій землі. Свою
родину, дітей – ось що треба захищати.»
Валентин
Станіславович Лихоліт та Віктор Вікторович Іщенко – часті й бажані гості в
Новоукраїнській ЗШ №6. Валентин Станіславович пригадує, як школярем,
затамувавши подих, слухав хвилюючі розповіді про війну ветеранів Великої
Вітчизняної і гадки тоді не мав, що колись йому самому доведеться пережити всі
почуття ветерана перед учнівською аудиторією. Валентин Станіславович та Віктор
Вікторович упевнені в тому, що сьогоднішні хлопці і дівчата – гідні нащадки
своїх доблесних батьків і дідів, адже вчаться на достойних прикладах нашого
історичного минулого. А ще ветерани афганської війни побажали дітям ніколи не
зазнати воєнного жахіття.
Вони, як
ніхто, знають ціну життя, адже випробували на собі, що значить день при дні
балансувати, як по гострому лезу, на межі життя і смерті. Побувавши у
справжньому пеклі, вони знають ціну земного раю – маленького острівця
вкраїнської землі, де білява хата, батьківська криниця і заквітчана на весні
калина.
Наталія Андріяш,
заступник директора з вих. роботи
Новоукраїнської ЗШ №6
|